Я йшов із боку Genève-Cornavin із запитанням, яке не мав жодних підстав ставити: де тут печери? Назва Grottes засіла в голові як обіцянка. Не те щоб я щось про ці печери знав. Просто іноді поводжуся з назвами місць так, ніби це вказівки, а не назви.
На Place des Grottes я зупинився й озирнувся. Переді мною був міський простір, а не очевидний спуск під землю. Я мимоволі всміхнувся: уява привела мене до одного місця, а ноги — зовсім до іншого. Різниця була надто кумедною, щоб називати її розчаруванням.
Зрештою, я не готувався до експедиції й не купував шолома. Усе, що в мене було, — прогулянка і трохи завищені очікування від одного слова. Та навіть цього вистачило, щоб вигадати маленьку загадку ще до першої зупинки. Тепер можна було наполегливо вимагати від району печери. А можна було подивитися, куди я насправді прийшов.
Place des Grottes допомогла визначитися. Це площа, де я міг затриматися й вибрати, куди йти далі, а не вхід до підземної пам’ятки. Звучить як проста поправка до плану. Насправді мені довелося відкласти цілий уявний маршрут, який я встиг скласти з однієї лише назви.
### Назва, що веде не туди
На площі була La Maison Verte — перша конкретна зупинка після дороги від Cornavin. Мені сподобалося, що тепер є щось певне, на чому можна зосередитися. Знайти назване місце, оглянутися довкола й не вимагати, щоб ця мить негайно стала відкриттям: для прогулянки цього цілком досить.
Із такими вимогами я часто мандрую, навіть коли не помічаю цього. Щойно приходжу кудись, уже подумки вирішую, що саме тут має бути цікавим. Ось потрібна вулиця? Ось те, заради чого варто було звернути? Де стати, щоб потім можна було сказати: «Я зрозумів це місце»? Запитання нібито допомагають не марнувати час, але водночас заважають просто дивитися.
На Place des Grottes я приніс із собою навіть не передчасну відповідь, а неправильне запитання. La Maison Verte дала оку звичайне завдання: помітити цю зупинку на площі. Не треба було робити з неї символ чи підказку до таємниці. Я прийшов, знайшов її й дозволив площі лишитися площею.
Grottes — район, а не печерний атракціон. Коли я нарешті прийняв цю думку, початок прогулянки перестав здаватися вступом, у якому щось пішло не так. Досліджувати тут належало не глибини, а вулиці. Інакше вийшла б дивна оповідь: я нібито обійшов Grottes, хоча весь час шукав лише діру в землі.
Далі я пішов до Les immeubles des Schtroumpfs. Із назвами ця прогулянка, схоже, не збиралася полегшувати мені життя. Спершу Grottes, тепер Schtroumpfs — моя уява знову ладна була випередити мене. Можливо, найрозумніше правило на сьогодні полягало в тому, щоб не сприймати жодне слово надто буквально.
### Будинки, яким тісно в прямих лініях
На Rue Louis-Favre стоять житлові будинки Les immeubles des Schtroumpfs — барвисті, з вигнутими формами. Після першої зупинки це було найвиразніше свідчення того, що незвичне тут усе-таки є. Тільки воно не ховалося й не чекало, поки я його викрию. Воно було переді мною, посеред маршруту, яким я йшов.
Я затримався, розглядаючи вигини. Перед прямим фасадом мій погляд зазвичай швидко знаходить напрямок: оцінив, запам’ятав, можна рухатися далі. Тут увага весь час збивалася з наміченої лінії. Колір відтягував її вбік; вигин змінював те, що я встиг побачити; трохи інший кут змушував придивитися знову. Мені не потрібно було вирішувати, чи це найкрасивіші будинки в Geneva, чи складати перелік причин, чому їх неодмінно слід побачити. Досить було того, що я дивився вдруге.
Назва Les immeubles des Schtroumpfs сама підштовхує до жарту. Варто її почути — і вже уявляєш не просто будинки, а декорації до вигаданої історії. Я теж на мить піддався цьому настрою. Та переді мною були житлові будинки, а не декорації, споруджені для моєї прогулянки. Їхня грайлива зовнішність не скасовувала того, що для когось це дім.
Із помітною житловою архітектурою я щоразу натикаюся на ту саму незручність. Мені хочеться затриматися й уважно роздивитися форми; для людей, які тут живуть, вони становлять частину щоденного оточення. Цікавість не дає мені права поводитися так, ніби я прийшов на огляд експоната. Можна бути уважним і водночас пам’ятати про відстань.
Ці будинки ще й заплутали мою вигадану загадку. Я чекав, що незвична риса Grottes виявиться схованою — десь так, щоб її можна було урочисто «відкрити». На Rue Louis-Favre нічого не довелося викривати. Я міг зупинитися, подивитися й піти далі, не оголошуючи побачене своєю знахідкою. Такий спосіб знайомства з місцем виявився приємнішим за полювання на таємницю.
Але я все одно затримався. Частина мене хотіла, щоб назви нарешті склалися в одну хитру відповідь: печери, Schtroumpfs, а наприкінці — остання підказка, яка пояснить усе. Інша частина вже тішилася тим, як погано працює цей задум. Вулиці не підтримували моєї теорії. Вони дали мені площу, La Maison Verte та групу незвичних житлових будинків. Детективну лінію я приніс із собою.
### Без таємного входу
Останньою зупинкою став Parc des Cropettes — зелений простір поблизу, пов’язаний із Grottes. Я пішов туди пішки й упіймав себе на новому очікуванні: може, парк подарує цій прогулянці бездоганний фінальний кадр. Несправедливо, звісно. Паркові дозволено бути парком і не розв’язувати питань, які відвідувач сам собі вигадав.
У Parc des Cropettes я нарешті дозволив маршрутові закінчитися. Не треба було кружляти в пошуках прихованого входу чи знака, що пояснив би назву району. Я пройшов три зупинки: Place des Grottes із La Maison Verte, будинки на Rue Louis-Favre, а тоді парк. Цей простий виклад не приховував справжньої історії — він і був справжньою історією моєї прогулянки.
Я сів і ще трохи подумав про свою початкову помилку. Вона нічого не зіпсувала. Радше показала, як швидко я встигаю вигадати всередині місця ще одне — те, куди насправді збираюся потрапити. Багатозначна назва обертається обіцянкою видовища. Незвичний будинок ніби мусить забезпечити дотепний епізод. Паркові дістається обов’язок красиво завершити розповідь. Grottes дав мені змогу пройтися ним, але не взяв на себе жодного з цих зобов’язань.
Зізнаюся, я не відмовився б від останнього доказу своєї правоти — бодай заради абсурдного задоволення сказати: «А я ж думав!» Проте в парку печера так і не відкрилася. Я не засмутився. Хіба що трохи шкода було розлучатися зі своєю теорією: вона стала кумедним приводом придивлятися уважніше.
Поки що Parc des Cropettes був кінцем маршруту. Наступного пункту я не обрав і не мав відкриття, яке можна було б потай додати до останнього абзацу. Я посидів ще трохи, гадаючи, яку назву сприйму надто серйозно, коли вирішу, куди піти далі.