Спочатку піду вулицями. Harder Kulm зачекає.
У Interlaken це рішення легко поставити під сумнів. Гірська поїздка дає ясну відповідь на запитання «куди далі?». Пішки доводиться відповідати на нього знову й знову. Та мені хочеться спершу побути в місті, а вже потім подивитися на прожитий день з іншої висоти. Якщо почати з великої панорами, боюся, решту часу я сприйматиму вулиці як дрібні частини картини, яку вже встигла скласти.
План нескладний: пройти через Interlaken до старої частини сусіднього Unterseen, повернутися в бік Interlaken Ost і сісти на фунікулер. Перш ніж рушити, я звіряю шлях назад. У думках маршрут виглядає бездоганно простим, доки не згадую, що гірська частина дня починається не будь-де, а біля конкретної точки. Після цього можна нарешті обрати напрямок і йти.
### На рівні вулиць
Interlaken лежить між Lake Thun і Lake Brienz, у Bernese Oberland. Зручно знати, де місто розташоване, ще до прогулянки. Проте на вулиці ця велика географія мало допомагає вирішити, куди ступити наступного разу. Я дивлюся вперед, подумки перевіряю обраний напрямок і часом не можу збагнути, чи дотримуюся плану, чи просто приємно вдавати, що він у мене є.
Іду через Höheweg повз Höhematte. Тут можна було б цілком покластися на очевидну лінію прогулянки: триматися її, дивитися навколо, рухатися далі. У цьому немає нічого поганого. Але надто вже легко тоді пройти містом так, ніби маршрут ухвалив усі рішення замість мене. Знайомі назви залишаться в пам’яті, а сам час між ними — ні.
Тому я сповільнююся. Мені раз у раз хочеться зупинитись, хоча я не маю перед собою якоїсь визначної точки, заради якої варто було б це робити. Іноді треба лише перевірити напрямок. Іноді — дати собі зайву хвилину, перш ніж вирушити до наступної назви в плані. Це невелика різниця, проте саме з таких хвилин і складається прогулянка, яка не зводиться до переліку місць.
Біля Höhematte я думаю вже не тільки про пройдений відрізок. Я назвала цей день прогулянкою Interlaken, і в такому скороченні є пастка: Unterseen може непомітно перетворитися на ще одну «пам’ятку в центрі». Насправді після Höheweg і Höhematte мій шлях продовжиться до старої частини сусіднього Unterseen. Це не частина прогулянки центром Interlaken, яку можна бездумно додати до того самого списку.
Навряд чи тут потрібна якась урочиста обіцянка бути точною в назвах. Просто я впізнаю звичку, в яку легко впасти під час мандрів: найвідомішою назвою накриваєш усе поблизу, бо так зручніше розповідати про день. Для планування це корисно. Для уважності — не завжди. Я йду далі, залишаючи в думках місце для іншого міста.
### Продовження в Unterseen
Я не чекаю миті, коли дорога раптом змінить характер і мені стане цілком ясно: ось тепер почалося щось нове. Мені достатньо пам’ятати, що наступна частина прогулянки належить Unterseen. Його стару частину хочеться пройти без поспіху, не призначаючи їй роль короткого відступу перед «головною» поїздкою на гору.
Зробити це складніше, ніж я гадала. Варто вже знати, що попереду Harder Kulm, — і кожна хвилина на землі починає здаватися часом, відібраним у підйому. Виникає спокуса швидко пройти, відзначити про себе «була тут» і повернути до фунікулера. Дуже вправний спосіб начебто не пропустити місце, а насправді майже не побути в ньому.
Натомість я ставлю собі скромніше завдання: звернути увагу на власний крок, коли попереду немає однієї-єдиної точки, до якої треба дістатися. У старій частині Unterseen я дивлюся вздовж вулиці, а не крізь неї на наступний пункт маршруту. У моєму темпі вже менше впевненого поспіху. Не знаю, чи це промовляє щось важливе про саме Unterseen. Можливо, радше про мене: я нарешті перебуваю там, де йду, замість того щоб подумки весь час бути трохи попереду.
Нічого виняткового не стається. Немає раптового відкриття, яке виправдало б кожну хвилину, віддану цій частині дня. Є лише тихе задоволення від того, що я не перетворила Unterseen на назву, яку можна додати до переліку відвіданого. Виявляється, цього досить. Я хотіла поєднати в одному дні міську прогулянку й гірську поїздку, але дедалі менше потребую визначати, котра з них буде «справжньою» подорожжю.
### Назад у бік Interlaken Ost
Перш ніж рушити назад, я ще раз звіряю напрямок до Interlaken Ost. Ось вона, практична частина дня: треба спинитися й переконатися, звідки почнеться підйом. Маршрут повів мене з Interlaken до Unterseen, а тепер має повернути назад. Можна назвати цю дорогу просто переходом між цікавішими місцями. Та саме на зворотному шляху я перевіряю, що залишилося зі мною від прогулянки.
Загальну послідовність я пам’ятаю: Höheweg, Höhematte, далі Unterseen. Важливо й те, що останній не розчинився для мене в назві Interlaken. Натомість дрібніші враження не шикуються в акуратну розповідь. Я не намагаюся впорядкувати їх заднім числом, вигадуючи певність там, де її не було. Прогулянка дала мені шлях, а не повний опис усього, що лежало обабіч нього.
Теперішня відстань відчувається інакше, ніж на початку. Мета стала чіткою: Interlaken Ost, а поблизу — фунікулер. Водночас я пам’ятаю, як довго дозволяла собі не поспішати. Повернення не скасовує тих повільних годин. Це лише момент, коли я перестаю обирати між малими поворотами й готуюся змінити масштаб дня.
До Harder Kulm піднімаються фунікулером неподалік від Interlaken Ost. Це інший спосіб рухатися, а не нескінченне продовження тієї самої пішої прогулянки. На вулиці я могла будь-коли спинитися, передумати, пройти трохи назад. У фунікулері напрямок уже заданий. Мені несподівано подобається на якийсь час віддати це рішення йому.
Під час підйому не треба з’ясовувати, чи правильно я звернула і чи не варто повернутися, щоб ще раз подивитися на пройдене. Після кількох годин, упродовж яких я намагалася зрозуміти місце крок за кроком, ця відсутність дрібних рішень видається дивною. Я їду вгору, не відкидаючи прогулянки. Просто тепер вона вже позаду — і я зможу згадати її з іншої висоти.
### Маршрут у пам’яті
На Harder Kulm мені хочеться зробити красиву річ: знайти внизу весь свій шлях і провести його поглядом від початку до кінця. Але день не стає точною схемою тільки тому, що я піднялася вище. Я можу подумки відновити його загальний рух — Interlaken, продовження в Unterseen, повернення в бік Interlaken Ost. Не стану, однак, вдавати, ніби звідси бачу кожну вулицю, якою йшла. Там, де погляд не допомагає, працює пам’ять. А пам’ять — не мапа.
Саме цього іншого масштабу мені й бракувало. Підйом не робить прогулянку менш вартісною і не замінює її «кращим» видом. Раніше я думала про наступний крок і про те, чи не поспішаю повз місце, якому варто дати трохи часу. Тепер можу втримати в голові більшу частину дня відразу, навіть не бачачи його точного рисунка.
Я згадую й два озера. Lake Thun і Lake Brienz допомогли мені уявити положення Interlaken ще до того, як я рушила. Але знати, між чим лежить місто, — не те саме, що пройти ним. І сама прогулянка не могла наперед розповісти, яким буде цей погляд після підйому. Добре, що жодна з частин дня не мусить вдавати з себе ціле.
Я трохи боялася, що, поділивши час між вулицями й горою, не встигну як слід ні там, ні там. Натомість день має виразний перехід: я йшла, доки настав час повернутися, знайшла фунікулер і піднялася сюди. Unterseen залишився Unterseen. Interlaken не зменшився до обраного мною маршруту. Мені не треба прикрашати цю послідовність, щоб вона здавалася завершеною.
Коли спущуся, знову буду в Interlaken. Куди піду потім, ще не вирішила. Нехай вулиці знову ускладнять мені вибір.
